Агресивні батьки, або Хто є головними провокаторами агресії
Крива змін емоційного стану та поведінки дитини залежить від характеру її взаємин у сім’ї. Необізнані з особливостями дитячої психіки батьки не переймаються душевним станом дитини, залишають її наодинці зі страхами і у такий спосіб лише посилюють у неї почуття безпорадності у будь-якій критичній ситуації. Під впливом накопичених негативних переживань у дитини знижується рівень психологічного комфорту, що можна помітити у проявах безпідставного, на перший погляд, напруження, замкнутості та страху.
Перші зразки агресивної поведінки дитина отримує саме від близьких дорослих — батьків. Спочатку батьки самі висловлюють негативні емоції, а вже потім і дитина демонструє агресивні реакції, які поступово переростають у спалахи гніву. Будь-які негативні взаємини у сім’ї спричиняють різні аномалії поведінки та порушують спілкування з найближчим оточенням.
Нерідко батьки нехтують тривожними проявами у поведінці дитини-дошкільника й починають висувати свої вимоги до неї лише під час інтенсивної підготовки до школи. Якщо рівень батьківських вимог до дитини та рівень її вимог до самої себе не відповідають один одному, виникає суперечність, що поступово переростає у стресогенний чинник для дитячої психіки. Така ситуація відображає феномен «подвійної моралі», який полягає у тому, що батьки намагаються виховувати дитину на основі базових цінностей та моральних принципів, яких самі не дотримуються.
Протилежна реакція на вплив феномену «подвійної моралі» — протест, який дитина виражає у формі нестандартної поведінки. Свої агресивні наміри дитина проявляє у конфліктних ситуаціях з однолітками, під час яких вона обстоює власні права та інтереси. Зі свого боку дорослі категорично реагують на вибухи агресії та некерованості у дитини й намагаються жорстко обмежити її дії та фантазії.
Авторитарний стиль, або Які виховні методи обирають батьки
Чимало батьків не вміють і не знають як проявити любов до дитини, не вважають теплі довірливі взаємини з нею значимими. Одна із причин такого ставлення батьків до дитини — деформація:
культури внутрішньо сімейних взаємин;
ціннісних орієнтацій у вихованні дитини;
ролі сім’ї у цьому процесі.
Саме тому поширеним ставленням до дитини єавторитарна гіперсоціалізація, за якої батьки:
поводяться з дитиною надто суворо й категорично;
змушують її слухатися та беззаперечно коритися їм;
вимагають від дитини цілковитої дисципліни, високих соціальних досягнень;
нав’язують дитині власну волю;
ігнорують думки, інтереси та потреби дитини;
вдаються до погроз та покарань.
Вітчизняний психолог Григорій Костюк стверджував: «Виховання, яке зводиться до зовнішніх впливів — наказів чи заборон, й ігнорує внутрішні зміни у думках, почуттях, потребах і прагненнях дитини, зазнає невдач. Воно породжує негативні риси особистості дитини, які виражають її протидію грубим вимогам дорослих й закріплюються та перетворюються на стійкі характерологічні риси».
У авторитарній родині дитина постійно перебуває під тиском сімейного оточення й не може і кроку ступити без дозволу батьків. Батьки сприймають таку дитину як невдаху, тому недовіряють їй та суворо контролюють будь-які її дії. Як наслідок, у старшому дошкільному віці така дитина пригнічує свою самостійність, стає схильною до конформістської поведінки, а інколи — агресивних проявів у взаєминах з однолітками. У такій сім’ї дитину часто позбавляють і контролю, і можливості спілкуватися, тож вона залишається наодинці. Це зумовлює почуття розпачу, депресивні стани, формує душевну глухоту та прояви агресії. Така дитина з легкістю пристосовується та вміє бути такою, якою її хочуть бачити, і так само легко порушує норми та правила.
Нерідко дитина проявляє так звану поведінкову,інструментальну агресію, мета якої — досягнути свого. Прояви такої агресії імпульсивні та спонтанні, як-от мимовільний прояв гніву, незадоволення. У дитини старшого дошкільного віку такі прояви можуть стати моделлю поведінки та поступово трансформуватися у властивість особистості — готовність поводитися агресивно. Поведінкова агресія може зумовити агресію ворожу, мета якої — зробити боляче, завдати шкоди.
У авторитарній сім’ї батьки застосовують до дитини фізичну силу й виправдовуються, мовляв, не знають про інші ефективні методи впливу. Батьки вважають фізичні покарання цілком нормальним методом виховання, тож роблять їх неодмінною частиною виховного процесу:
легко б’ють дитину по руках, потилиці, сідницях;
залякують жорстокішими покараннями;
ізолюють у закритій кімнаті;
позбавляють бажаного чи того, що пообіцяли їй близькі дорослі.
Батьки, які часто застосовують фізичні покарання, навіть і не припускають, що такий метод виховання — насильство за своєю природою
Маленький агресор у групі, або Коли агресивна дитина потребує більше уваги
Чимало батьків та педагогів переконані, що агресивні діти майже не піддаються традиційному вихованню у дитячому садку, тож стверджують: «Дитина такою народилася», «Погані гени: він вдався у свого дядька/діда, той був таким самим шибайголовою» тощо. Тож дорослі вважають, що дитину слід тримати у дисциплінарних рамках з раннього віку.
Жорсткий характер взаємин може бути дієвим засобом впливу лише у конкретних ситуаціях, проте не тоді, коли дитина потребує більше уваги через своїіндивідуальні особливості:
частіше вередує та капризує;
має підвищену рухливість;
постійно змінює настрій;
змінює харчові уподобання.
Здебільшого дорослі вважають, що дитина не має права на всілякі «вибрики». Нерідко дорослим не вистачає терпіння, аби спокійно поговорити з дитиною й спробувати розв’язати проблему, тож вони обирають інші методи впливу — жорстко «дисциплінують» або просто ігнорують дитину, відштовхують її від себе. Як наслідок, дитина поступово стає неконтрольованою — вона невгамовно кричить, розмахує руками, жбурляє предмети, штовхає усіх тощо. У дитячому колективі однолітки зазвичай обзивають таку дитину «дурником», а вона зі свого боку намагається дати здачі й посилює конфлікт. Якщо дитина скаржиться батькам на такі образи, то у відповідь чує поради: «Не задирайся!», «Не лізь у бійку» чи, навпаки, настанови, які лише посилюють агресію — «Захищайся!», «Навчися давати здачі!», «Не будь ганчіркою!»
Заохочення, або Чи існує альтернатива покаранню
Дорослі, які вважають покарання припустимим і дієвим методом виховання, зазвичай ігнорують не менш ефективний метод — заохочення, тобто використання різних видів похвали під час спілкування з дитиною. Заохочення — один із чинників розвитку емоційної сфери дошкільників.
Пронизана любов’ю батьківська похвала супроводжує дитину з перших хвилин життя й дитина із задоволенням відгукується на неї. З кожним днем ці реакції набувають різних форм радості — емоційного відчуття щастя, що є сильним імпульсом до дії.
Дитина не народжується з усвідомленням, що правильно, а що — ні. Але в процесі спілкування з люблячими батьками вона починає розпізнавати позитивні і негативні дії та поступово осмислювати базові цінності: добро, красу, чесність, любов. Саме батьки за допомогою оцінних висловлювань та різних заохочень допомагають дитині оволодіти адекватними способами поведінки в різних життєвих ситуаціях.
Позитивне емоційне світосприйняття — важлива умова розвитку особистості. Основу для позитивної самореалізації особистості становить результат позитивно-спрямованого дитячого досвіду — довіра до оточення, відкритість, налаштованість на комунікацію та спільну діяльність з дорослими та однолітками. Якщо батьки розумно використовуватимуть позитивні оцінні висловлювання та похвалу, то зможуть нівелювати потребу вдаватися до покарань й сформувати у дитини власні моделі поведінки, що дуже важливо напередодні її виходу в широкий соціальний простір — шкільне життя.
